Військовий капелан Іван Бундзяк: "Іноді найсильніші слова – мовчання поруч із тим, хто плаче…"
Нині на офіційній службі у Збройних Силах України та в інших військових структурах перебуває близько 320 військових капеланів різних конфесій (загальна потреба 900). Капелани стали штатними військовослужбовцями - офіцерами, які проходять службу в лавах ЗСУ. Військове капеланство це особливе служіння Церкви, спрямоване на духовну опіку військовослужбовців, ветеранів, їхніх родин, а також усіх, хто залучений до оборони держави. Капелан — це не просто «священник у формі», а пастир, який несе Слово Боже туди, де звучать вибухи, де люди щодня зіштовхуються зі смертю, тривогою, болем і розгубленістю. Капелан стає для військових не тільки духовним наставником, але й братом, другом, що співчуває, порадником у важкі хвилини.
7 січня 1991 року на Святвечір, коли люди йшли колядувати, з передчасними пологами до лікарні потрапила жінка. Того дня у селищі Міжгір’я на Закарпатті народився Іван Бундзяк, який служить військовим капеланом. Символічним таке народження на Різдво хлопчика виявилося і для самого лікаря, який після пологів видав, що народився «піп». Таким чином з перших хвилин життя, як каже сам священник, лікар ознаменував його покликання.
З 12-ти років Іван Бундзяк почав ходити з бабусею до церкви на Богослужіння. Ще тоді молодого юнака помітили дяки, які запросили його на крилос, де зазвичай знаходяться читці чи співаки хору. З того моменту він так влився у парафіяльне життя, що зрозумів, - церква є частиною його самого. У 2008 році Іван закінчив школу на відмінно. Класному керівнику та однокласникам було цікаво, куди піде далі вчитися відмінник. На випускному Іван скромно сказав, що хоче стати священником. Така відповідь не здивувала ні дирекцію школи, ні самих однокласників, бо його відповідь була очікуваною, нині згадує о. Бундзяк. Тото ж року вступив в Ужгородську семінарію (нині це греко-католицька богословська академія ім. Т.Ромжі), яку закінчив у 2016 році. Два роки після того служив дияконом, 7 років служить священником на різних парафіях.
За час повномасштабного вторгнення служив капеланом у лікарні, куди доставляли поранених хлопців. Спочатку, як зауважує священник, він дуже хотів допомогти воїнам та не знав з чого йому розпочати, що їм запропонувати. Приводив волонтерку і без підрясника спілкувався з пораненими. Спілкуючись із захисниками, набираючись досвіду він зрозумів, що слів є замало, потрібно брати більш активну участь. Саме в ці моменти життя, отець Іван Бундзяк зрозумів, що Бог його кличе, щоб він став не просто капеланом у лікарні, а й капеланом штатним у війську Збройних Сил України. І в 2024 році, він самостійно почав готувати документи. У січні цього року прийшла довгоочікувана відповідь від Міністерства оборони, що йому присвоєно звання молодшого лейтенанта, вже у лютому він заступив на посаду військового капелана офіційно.
Напередодні Дня військового капелана, о.Іван Бундзяк разом із старшим лейтенантом Андрієм Сухініном завітали до міської ради на запрошення Іршавського міського голови Віктора Симканинця. Користуючись можливістю зустрічі, для нас було честю поспілкуватися із військовими та запитати у отця Івана, як це бути священником у військовій формі.
Що спонукало Вас обрати шлях військового капелана, а не священника одного із місцевих храмів?
- Окрім служіння на парафії, я здійснював служіння медичного капелана в лікарні. З початком повномасштабного вторгнення, в Іршавську РЛ привозили поранених військових з якими я спілкувався, уділяв святі Тайни. Я бачив як війна змінює людей. Навіть найсильніші втрачають орієнтири під натиском втрат, болю, страху. У такі моменти потрібний хтось, хто просто буде поруч з молитвою, з розумінням. З тишею, якщо потрібно. Основне гасло капелана БУТИ поруч. Бути поруч мовчати, коли слова зайві, і говорити, коли мовчання, не лікує. Через служіння капелана, я хотів бути проповідником віри не словом, а ділом. Допомагати тим, хто бореться зовні, не програти внутрішню війну у собі. Не можу не згадати про тих військових, які служать капеланами. Приклад служіння о.М. Багірова, о.С. Бондаренка і інших надихнув мене. Тому мій вибір не втеча від парафіяльного життя і не спроба героїзму. Це відповідь на поклик серця, бажання бути там, де найбільше болить.
Які основні обов'язки військового капелана з власного досвіду?
- Згідно інстукції капелан має такі обов’язки: душпастирська опіка, релігійно-просвітницька робота, соціально-доброчинна діяльність, консультування командування з релігійних питань. Обов’язки капелана – бути поруч. У бліндажі, в лікарні, біля тіла полеглого, на молитві чи у тиші. Він служить не тільки Богові, - він служить військовим, які потребують його найбільше.
Розкажіть, яку роль відіграє віра та духовність у житті військових під час війни? Наскільки важливі капелани на війні, на думку самих військових?
- Віра у житті військового це глибока і багатогранна тема, яка торкається особистих, моральних психологічних і навіть соціальних аспектів буття людини в умовах війни. Віра в Бога, в добро, у справедливість – може бути тією «внутрішньою точкою опори», яка допомагає зберегти рівновагу. Вона допомагає не втратити надію, коли логічні аргументи вже не працюють. В умовах війни між добро і зло може здатися розмитим, а віра допомагає зберегти моральний компас. Віра допомагає військовим зберегти ідентичність та гідність. Також віра здатна згуртувати людей у колективі. Отже, віра під час війни це не лише релігія чи ритуал - це джерело надії моральна сила, міст між добром і злом. Правді бути не всі військові є віруючими, але навіть серед невіруючих у критичних моментах виникає потреба звернутись до чогось вищого. І саме віра – у широкому сенсі – часто стає тим світлом, яка веде крізь темряву війни.
Що особисто для Вас є найскладнішим у практиці служби капеланом під час війни, де є місце кровопролиттю, що є неприпустимим Божим заповідям?
- Я не так давно заступив на посаду військового капелана. В місцях де проливається кров я не був. Де стираються межі між життям і смертю, між болем і втратою, капелан має одну місію нести світло туди, де панує темрява. Бути голосом Бога там, де чути лише вибухи, і нагадувати про любов, коли довкола панує ненависть. Найважчим для мене є допомогти воїну залишитися людиною, не озвіріти, не втратити морального орієнтиру. Інколи коли я не маю відповіді на питання я мовчки сиджу поруч, даючи надію. А коли вже не можна нічого змінити – допомагаю прийняти це все і пройти цей шлях.
Всім відомо, що священник, а особливо військовий священник є і психологом для військових під час служби. Як би Ви виокремили найскладніші випадки роботи з військовими із власного досвіду?
- Так, дійсно військовий капелан – наставник і психолог, і просто присутність, яка допомагає триматися тоді, коли здається, що все вже втрачено. Найважче є працювати з душею людини, яка пройшла через страх. Втрати, біль, - іноді через глибоку внутрішню темряву. Я не маю офіційного диплома психолога. (ну хіба 3 сертифікати у праці з військовими), але доводиться виконувати психотерапевтичну функцію: вислухати без осуду, допомогти зрозуміти себе, підтримати в критичний момент. Пригадалась мені типова, але дуже непроста ситуація, коли військовий, який втратив побратима на війні картав себе що не зміг його врятувати. Це почуття провини. Я розумів, що не зможу повернути загиблого. Я не мав відповідей на питання де був Бог, коли вбили мого брата? Як Бог може допустити стільки зла? Я не вірю більше ні в що…? Це глибокі питання, на які я не мав простих відповідей. Але моє завдання на той час було допомогти йому пройти цей шлях, не залишатись з сумнівами на одинці.
Одним з основних напрямів роботи капеланів під час війни є робота з вірою у найважчі моменти життя військових, один з таких смерть, зокрема смерть побратима. Як Ви допомагаєте побратимам пережити втрату товаришів?
- Допомогти військовим пережити смерть побратимів перш за все можна тим, що не дати їм залишитись наодинці з болем. Моя присутність – не завжди слова. Часто це молитва, підтримка, співчуття і глибоке розуміння внутрішнього стану людини, яка втратила когось близького. Іноді найсильніші слова – мовчання поруч із тим, хто плаче. Іноді бійцю потрібно виговоритися: про гнів, провину, страх, біль, розпач. Важливо взяти частину болю на себе. Я ніколи в таких моментах не «повчаю», даю людині можливість очиститися словами. І найголовніше допомагаю бійцю відчути, що його побратим не просто «зник» - його душа жива перед Богом. У молитві народжується надія – смерть не кінець.
Що, на Вашу думку, являється найважливішим духовним зціленням для військових після повернення у цивільне життя, коли вони живуть із страхами?
- Війна змінює людину назавжди. Але вона не повинна забирати її майбутнє. Повернення до цивільного життя це не забуття, а навчання жити з пережитим. І саме віра, підтримка рідних, близьких – те, що допомагає повернутися до життя, а не просто додому. Час теж грає важливу роль. Це поступова адаптація. Не варто чекати, що людина одразу «впишеться» у цивільне життя.
Чи є у Вашій практиці випадки приходу до віри військових, які розпочинали свою службу із твердих атеїстичних переконань?
- Капелан служить не тільки «для своїх». Моє завдання бути поруч з кожним. Хто цього потребує, не залежно від віри чи її відсутності. Я не нав’язую віру і не переконую військового в існуванні Бога. Моя мета – почути, прийняти, підтримати, а не змінити світогляд. Якщо боєць каже « я не вірю»,- я не ображаюся і не сперечаюся. Слухаю і залишаюся поруч. Водночас не приховую свою віру, але і не нав’язую її. Бог не завжди тема для розмови, але завжди – суть дії. Адже працюю від Його імені – через любов, присутність і милосердя.
Що для вас є найприємнішим у вашій роботі?
- На це питання відповідь завжди дуже особиста. Якщо говорити щиро і глибоко, то для більшості капеланів – це бачити, як навіть у найтемніших умовах з’являється світло. Світло в очах, у серці, у словах людини, яка знайшла надію. Мені людина, яка вчора була байдужа, закрита, раптом підходить і каже: «Отче, можна з вами просто посидіти…» або «Помоліться за мого друга» Це знак: серце відкрилося. І це найбільша нагорода. Мені приємно коли мене сприймають не просто як «отця», не як «релігійного діяча», а свого – побратима, з яким можна говорити про все. Це честь для мене бути частиною їхнього болю, довіри, життя. Найприємніше в капеланському служінні – це бути тим, хто допомагає іншим залишатися людьми.
Вітаємо отця Івана Бундзяка та всіх військових капеланів України. Нехай ваш супровід завжди буде міцним та надійним щитом захисту для кожного захисника на полі бою і в тилу. Дякуємо за духовну підтримку та силу, яку ви даруєте. Бажаємо Божого благословення у вашій нелегкій земній місії. Нехай віра завжди буде незламною, а всі ваші молитви будуть почуті.
З Днем військового капелана!
