18 січня дитячому письменнику з Іршави Степану Жупанину виповнилося б 90 років
В Іршавському ліцеї №1 з цієї нагоди організували захід, який присвятили Степану Жупанину (18 січня 1936 — 7 січня 2005) — українському дитячому письменнику, педагогу, лауреату літературної премії ім. Л. Українки, члену Національної спілки письменників України. Саме в ліцеї (тоді Іршавська СШ №1) він вчився, саме тут формувалися його перші поетичні зацікавлення, зароджувалася повага до книги, мови й учителя. Іршавські ліцеїсти читали вірші письменника.
С. Жупанин народився 18 січня 1936 року в селі Іршава в багатодітній сім'ї хліборобів Марії та Ілька Жупанинів. Був шостою дитиною в родині. Від батька навчився коломийок, умів грати на сопілці, а мати часто розповідала хлопчикові легенди, притчі, казки. У 7 класі перед початком лялькової вистави Степан виконав власний вірш-пісеньку "Мак і бджілка", який пізніше ввійшов до першої книжки "Бджілка" (1959).
Після закінчення школи працював у редакції районної газети "Нове життя", потім навчався на філологічному факультеті Ужгородського державного університету, який закінчив у 1959 році. Потім учителював в с. Ільниця Іршавського району та у м. Виноградів, керував районним літературним об'єднанням "Пролісок".
У 1961 р. одружився з Терезією Копинець (Жупанин), в шлюбі з якою народили і виховали трьох дітей.
З 1970 по 1973 рр. Степан Ілліч навчався в аспірантурі Науково-дослідного інституту педагогіки АПН України. Тоді ж захистив дисертацію "Естетичне виховання молодших школярів засобами пейзажної лірики".
15 років працював викладачем Ужгородського університету, де викладав українську літературу, психологію, працював завідувачем кафедри гуманітарних дисциплін. З 1986 р. завідував кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів (нині "Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти"), де став доцентом, а пізніше професором і продовжував працювати на основній роботі в цьому інституті до кінця життя.
В останні роки працював за сумісництвом і викладачем на Ужгородському факультеті Київського національного інституту культури і мистецтв та в Ужгородській класичній гімназії .
Степан Ілліч Жупанин був доктором педагогічних наук, професором, заслуженим працівником народної освіти України.
Сьогодні вірші С. Жупанина є в шкільній освітній програмі й надруковані у "Букварі" і "Читанці" — їх вивчають учні молодших класів всієї України. Він є автором понад 500 публікацій, підручників, посібників та багатьох художніх дитячих творів. У 1994 р. вийшла монографія "Педагогічні основи формування в молодших школярів художнього образу природи".
Викладацьку діяльність поєднував із літературною. Серед його творчого доробку чимало скоромовок, дитячих закличок, віршованих оповідань, що склали 25 збірок. Власними творами привернув увагу композиторів, понад 100 його віршів стали піснями, зокрема збірка пісень для школярів "Ластів'ята" (1991), співаник для дітей "Закарпатські візерунки" (1993).
Він - автор багатьох нарисів про людей Закарпаття, статей та рецензій про творчість Ю. Гойди, М. Томчанія, П. Амбросій, В. Ладижця, М. Підгірянки, Б. Салаї. Разом з П. Скунцем упорядкував своєрідну дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття під назвою "Карпатська весна", яка вийшла 1982 р. в словацькій Братиславі.
Помер 7 січня 2005 року в Ужгороді. Похований на Доманинському кладовищі.
Спогадами про стрия ділиться керівниця ГО «Іршавські промені» та волонтерка Віра Глушко. «Стрий із сім'єю жив в Ужгороді, я любила приїжджати до них, залюбки допомагала стрийні Терезії по квартирі, коли всі йшли у справах. Особливо мені подобалося мити посуд гарячою водою з-під крана (у мене вдома ще не було газу), - згадує пані Віра. - Степан Ілліч мав окрему робочу кімнату, де були купа книг, рукописів та друкарська машинка. Ця кімната стала й місцем його смерті після важкої хвороби. До свого 70-річчя, яке планував, не дожив всього один рік. А 60 та 65 - літні ювілеї стрия були добре організовані і проходили в Ужгороді. Степан Ілліч запрошував не лише колег, творчих людей, але й свою родину, яку любив і поважав. Я добре пам'ятаю, з якою шаною і любов'ю він ставився до своєї мами, сестри Анни, моєї мами, до нас, племінників. І він не приховував це, а залишив навіки у поезії.
Часто стрий приїжджав із сином Павлом, який мав великі здібності, чудово грав на фортепіано, але через травму, отриману під час служби в армії, мав проблеми зі здоров'ям. Син Юрій став травматологом, має сім'ю, працює у Києві. У цих надскладних умовах не покидає столиці, оперує по 8-12 годин. Та найбільше, на мою думку, стрий пишався донечкою Мирославою (Копинець), яка стала знаною етноспівачкою.
З-поміж моїх старших родичів стрий вирізнявся інтелігентністю, добротою, чуйністю. Плекав християнські традиції, наскільки це було можливо в радянські часи. Він любив приїжджати до своєї мами, моєї бабки (дідик помер до мого народження), і завжди приходив й до нас додому. Пам'ятаю, як на початку 90-х на Різдво гостював у нас разом з композитором Анатолієм Кос-Антатольським, який поклав на музику чимало чудових віршів Степана Ілліча. Стрий знав, що наша хата відкрита для людей, а моя мама як хороша господиня завжди пригостить чимось смачненьким. А ще, скільки себе пам'ятаю, у нас завжди колядували. Зберігаючи у серці християнські родинні традиції, у часи незалежності України він активно популяризував фольклор рідного краю, обряди, творчість місцевих митців та педагогів.
Різні життєві періоди були у Степана Жупанина. Єдине, чого він не змінював, - бажання збагачувати українську, зокрема закарпатську літературу, творити для дітей, розкриваючи красу рідного краю, вшановуючи людину у праці, оспівуючи те, що було любим йому із самого дитинства. Шкода, що пішов із життя так рано»…
Нині в Іршаві є вулиця, названа іменем С. Жупанина (колишня Борканюка), а на Алеї слави відомих людей, які в різні часи прославили Іршавщину, є й диск із іменем письменника.
Памятаймо й популяризуймо своє!
